menuРубрики

Валерий Зукин: «Мир меняется. Чтобы выжить, надо меняться вместе с ним»

photo
Уже незабаром в Україні завдяки застосуванню інноваційних методів допоміжних репродуктивних технологій (ДРТ) можуть народитися діти, які матимуть гени трьох людей — батька, матері і жінки-донора. Дві жінки вже виношують вагітність, що настала завдяки застосуванню нової технології ДРТ — пронуклеарного перенесення ядер, яку здійснили фахівці клініки репродуктивної медицини «Надія». Кількість генів від донора, що їх одержить малюк, буде відносно малою — всього 37 порівняно з 25 тисячами, отриманими від батьків. Цей крихітний набір чужих генів потрапить до організму дитини разом із донорськими мітохондріями.

У світі вже живуть кілька десятків людей, які мають мітохондрії від донора і народилися завдяки застосуванню так званого цитоплазматичного переносу. Українські вчені застосували нову технологію, яку вони назвали пронуклеарним перенесенням ядер.

Про досягнення репродуктивної медицини в Україні, нові методи ДРТ, законодавче регулювання у сфері ДРТ, роль недержавних медичних закладів у становленні вітчизняної системи охорони здоров’я і не тільки «Жіночому лікарю» розповів к. мед. н., директор клініки репродуктивної медицини «Надія», віце-президент Української асоціації репродуктивної медицини Валерій Дмитрович Зукін.


— Валерію Дмитровичу, насамперед, я хочу привітати Вас і колектив клініки «Надія» з успішним впровадженням методики пронуклеарного перенесення ядер, здійсненого вперше у світі. Розкажіть, будь ласка, докладніше про цей інноваційний метод ДРТ.

— Цю методику ми застосували вже у двох жінок. Під спостереженням наших фахівців зараз перебувають ще кілька пацієнток, які мають показання до її застосування. Ідея пронуклеарного перенесення з’явилася тоді, коли шукали можливість попередження мітохондріальних захворювань. Зміст методики полягає в тому, що ядро переноситься до донорської цитоплазми. Для цього в лабораторії спочатку запліднюють сперматозоїдами батька дві яйцеклітини: матері й донора. Потім із заплідненої материнської яйцеклітини дістають ядро, в якому й міститься основна генетична інформація від обох батьків. Це ядро вживлюють у яйцеклітину донора, замінюючи ним оригінальне. В цій клітині між ядром і оболонкою залишаються донорські мітохондрії, які мають свій окремий набір із 37 генів. Таким чином, якщо з цієї яйцеклітини буде розвиватися зародок, він нестиме в собі комбінацію генів трьох людей. Метод пронуклеарного перенесення ядер має декілька показань. Насамперед, це попередження мітохондріальних захворювань. Власне, як я вже сказав, саме через це показання методика й виникла. Першою країною, в якій легалізовано і законодавчо затверджено методику цитоплазматичного переносу в жовтні 2015 року, була Англія. Теоретично в Україні теж є мітохондріальні захворювання, проте практично ми їх не бачимо, бо в нас немає спеціального центру, де б їх вивчали. Перші розробки в Англії здійснювалися в університеті Ньюкасла, де є центр мітохондріальних захворювань, що функціонує вже близько 30 років, тут же працює й відділення ДРТ.

З нашої точки зору, методика пронуклеарного перенесення ядер може бути застосована ще для двох станів, що зустрічаються в програмах ДРТ. Це своєрідний, погано вивчений стан, існування якого проте вже не викликає сумнівів, — відсутність бластуляції, тобто випадки, коли з тих чи інших причин ембріони не досягають стадії бластоцисти. Якщо здійснюється перенос такого ембріона до порожнини матки на 3-ю добу, то ми про це просто не знаємо, бо вагітність не настає. А якщо перенос заплановано здійснити на 5-у добу, то переносити просто нема чого, бо ембріон не розвивається.

І третє показання, відповідно до нашої гіпотези, — це відсутність хромосомно нормальних ембріонів у пацієнток клінік ДРТ старше 40–42 років. З віком у жінки зменшується яєчниковий резерв і збільшується кількість хромосомних аберацій, а це призводить до того, що настання вагітності в програмах ДРТ у жінок старше 40−42 років уперто наближується до нуля, в усьому світі у цієї категорії пацієнток ефективність методик ДРТ дуже низька. Якщо пацієнтки цієї групи з тих чи інших причин відмовляються від донації яйцеклітин і хочуть мати генетично свою власну дитину, за нашими припущеннями, у них може бути застосований метод переносу ядра жінки на більш ранніх стадіях — термінальних везикулів, так званий GV-перенос. Це поки що наша гіпотеза. Проте ми прагнемо поглиблювати свої напрацювання і впроваджувати нові методики у цієї категорії пацієнток.

— Якій кількості пацієнток показана ця методика?

— Україна — частина світу, тож давайте міряти світовими мірками. У світі проводиться за рік близько 2 млн циклів ДРТ. Хоча мітохондріальні захворювання — нове показання, і їх частота достеменно не відома, проте вважається, що 1 із 5000 новонароджених страждає на мітохондріальне захворювання. Частота випадків відсутності бластуляції становить близько 1−3%, тобто, за найскромнішими підрахунками, це близько 20−60 тис. пацієнток на рік. Жінки віком старше 42 років, які звертаються до клінік ДРТ, становлять близько 8−10%, а це майже 200 тис. осіб. Тобто методики, що можуть допомогти мати генетично власну дитину, стануть у нагоді для доволі великої групи пацієнток.

— В українському законодавстві абсолютно не йдеться ані про дозвіл проведення подібних процедур, ані про їх заборону, тобто їх застосування жодним чином не прописане, а в деяких країнах здійснення таких процедур заборонено взагалі.

— Як Ви сказали, прямої заборони для застосування цих методик немає, і цього вже достатньо, щоб їх застосовувати. Взагалі, це питання в Україні поки що ніхто не підіймав, бо ніхто не передбачав його виникнення. За великим рахунком, у нас існує законодавча регуляція застосування методик ДРТ. Насамперед, це — наказ МОЗ і окремі пункти декількох законів. Проблема не в тім, що в нас відсутнє законодавство, проблема в тім, що в нас ніхто не контролює його дотримання.

— А хто має здійснювати такий контроль?

— Державні органи, зокрема, МОЗ, звичайно. А інших механізмів не існує. А якщо МОЗ неспроможне це робити самостійно, то має надати важелі впливу професійним об’єднанням лікарів. Наприклад, МОЗ видає чи подовжує ліцензію або акредитацію лише у випадку схвалення і рекомендації професійної асоціації. Нині Українська асоціація репродуктивної медицини (УАРМ) не має таких повноважень і є добровільним об’єднанням клінік. Та й не всі клініки стають членами асоціації. Наприклад, у США кожний лікар через кожні два роки подовжує свою ліцензію на медичну діяльність, яку видають органи державної влади, проте вони ніколи не видадуть або не підтвердять ліцензію без рекомендації професійної асоціації. Разом з тим, не думаю, що асоціацію варто перетворювати на каральний орган. Узагалі, проблема розширення повноважень професійних асоціацій стосується не лише репродуктивної медицини. Вже декілька міністрів охорони здоров’я підіймали питання про розширення ролі професійних об’єднань.

Весь текст статті читайте на сайті

ЗАПИСАТЬСЯ